Передача 20 дней в Мариуполе (2023) смотреть онлайн

Якщо ви хочете дізнатися, що відчували українці в перші дні війни, тоді вам точно сюди. Коли я дивилася цей фільм, то зловила себе на думці, що дуже хотіла б, аби ці кадри були постановочними, знятими з метою створення воєнної драми. Але ні, це все – документальні історії людей, на чию країну напали. Підло, вночі, тихцем, як ніж у спину, ті, хто до цього часу звав себе «братами». Що відчуває людина, коли її зрадили? Нестерпний біль, розпач, гнів і бажання помститися! Усе це відчувають українці нині в глобальному масштабі, відчувають і до цього часу, бо обстріли українських міст тривають, бо люди гинуть щодня.

Про наївність українців по відношенню до розпочатих Кремлем воєнних дій в Україні свідчить зустріч творців фільму з першою жіночкою. Тільки вдумайтеся – вони радять їй сховатися у своєму будинку, мовляв, військові цивільних не вбивають. Як виявилося, вони дуже помилялися! Вбивають, ще й як вбивають, і кількості загиблих цивільних немає кінця і краю. Але у перші дні повномасштабного вторгнення ніхто не міг повірити в те, що у 21 столітті можливо таке дикунство і варварство з боку нібито цивілізованої країни. Свідоме фізичне знищення цивільних – одна з найважливіших ознак того, що це не просто війна за території, а саме за ліквідацію українців як нації.

Це дуже важкий фільм. Я бачила всі ці жахи війни на власні очі, і була готова до того, що мене чекає в сюжеті, але під час перегляду у мене мурахи бігали по шкірі. Я дивилася фільм з перервами на каву, бо це і справді нестерпно переживати знову той самий досвід і відчути те, що відчували головні герої стрічки. Ніби у фільмі жахів, творці показують нам розбомблений пологовий будинок і поранених вагітних жінок. Дуже майстерно зняті кроваві сцени, видно одразу, що вони створені саме не задля видовищності, а щоб примусити глядачів задуматися про жахіття і агонію тисяч поранених і мертвих людей, яких ми тут не бачимо, але історії яких відчуваємо за кадром.

Цей фільм отримав перший для України «Оскар», і, на мою думку, цілком заслужено. Коли дивилася церемонію вручення цієї нагороди, то не могла позбавитися від відчуття, що режисер Мстислав Чернов і його команда – єдині живі люди серед цього блюзнірського маскараду, люди, яким і справді болить те, що відбувається зараз в Україні, поки всі решта просто розважаються, блазнюючи на публіку. Недаремно ж вони ризикували своїм життям, знімаючи ці неоціненні кадри, щоб увесь світ побачив реальність, у якій зараз живуть українці. І їм це вдалося, зважаючи на масштаб розголосу, який набув цей фільм.

Бомбардування передмість, околиць, окраїн, пологового будинку, дворів, загибель дітей, шматочки новин закордонних ЗМІ — як результат роботи журналістів, огидна пропаганда росіян — як спроба перевернути правду догори дриґом: 20 днів у Маріуполі — це гарно скроєний репортажний пазл, який дивитися важко, часто до сліз, але необхідно.

Всього пара тижнів знадобилася росіянам, щоб люди в півмільйонному Маріуполі пройшли шлях від звичайних життів до закопування трупів у дворах та використовування заряджених від генераторів мобільних телефонів тільки в якості ліхтариків: щоб було не так темно спускатись у підвали.

Мстислав Чернов разом із Євгеном Малолєткою та Василісою Степаненко здійснили журналістський подвиг (вони єдині з представників ЗМІ, хто лишився в місті працювати) та прожили ці тижні разом із мешканцями Маріуполя, щоб дати нам уявлення про масштаб трагедії та злочинів. Важко уявити, що б було, якби ті кадри, які вони посилали з місця подій та які можна побачити у цьому фільмі, не були зняті. Тоді, невисвітлені, всі ці смерті точно були б марні.

Рекомендую подивитись усім хто хоче розуміти в чому полягає боротьба українського народу проти окупації, чому український народ бореться з загарбником з 2014 року