За вікном завиває сирена… Я взялася писати рецензію на цей фільм, щоб хоч якось відволіктись від реальності. «Пройдіть в найближче укриття», – радить мені додаток на телефоні. «Через 5 хвилин почне бахкати», – констатує факт моя дочка. Напевно, одразу треба сказати, що це не просто фільм про війну, це історія про силу людського духу. «Буча» – це не той фільм, який варто подивитися, це історія, яку потрібно відчути і пам’ятати. У фільмі майстерно поєднані елементи драми, трилера та історичного реалізму в незабутній кінематографічний досвід. Він починається як глибоке дослідження жертовності, героїзму та людської незламності серед немислимого хаосу.
Для кожного українця назва міста Буча несе в собі тягар величезної скорботи – болючий символ, закарбований у пам’яті нації. Глибоко вкорінений у жахливих реаліях війни, цей фільм фіксує не лише жорстокі факти трагедії, але й стійкість і мужність тих, хто зіткнувся з нею. Російське вторгнення в Україну у 2022 році принесло з собою невимовні жахи: масові вбивства, тортури, зґвалтування та перетворення околиць на попіл. Проте, у творчому виборі, який виділяє цей фільм з-поміж інших, ці звірства не показані безпосередньо на екрані. Натомість режисери використовують натяки, щоб завдати емоційних ударів, які, можливо, навіть сильніші, ніж відверті зображення.
В результаті глядачі розуміють глибину жаху, навіть не спостерігаючи його на власні очі. Ця стриманість є надзвичайним досягненням, свідченням здатності режисера викликати біль, втрату і травму, не використовуючи їх. Знову і знову «Буча» використовує подібні сцени, щоб розповісти свою історію. Ви знаєте, що трапилося, ви відчуваєте це внутрішньо, але ніколи цього не бачите. Такий підхід посилює емоційну вагу, дозволяючи глядачам пройти через страждання героїв на глибоко особистому рівні.
Візуально фільм використовує приглушену, сірувату палітру кольорів, яка відображає похмуру і гнітючу атмосферу України на початку війни. Кінематограф фіксує не лише фізичне знищення, а й психологічний тягар, який несуть на собі люди. Напружена, страшна музика змішується з віддаленим виттям сирен повітряної тривоги, занурюючи глядачів у відчуття небезпеки та страху. Цю атмосферу доповнюють нетрадиційні камери, включно з дезорієнтуючими перевернутими кадрами та клаустрофобічним обрамленням, що посилює відчуття хаосу та неспокою. Ці креативні варіанти вражають візуально і залучають глядачів у світ «Бучі».
Зрештою, історія розповідає про те, що відбувається, коли звичайні люди потрапляють у надзвичайні обставини. Потрібно, щоб людина пройшла крізь пекло, щоб справді зрозуміти, ким вона є і на що вона здатна. Коли у 2022 році в Україну прийшла війна – найвищий прояв людської жорстокості – герої не народжувалися, вони були виявлені серед нас. Одним із таких героїв є Костянтин Гудаускас, чия реальна подорож є емоційним і моральним стрижнем фільму.
Костянтин Гудаускас, зображений Цезарієм Лукашевичем із винятковою вразливістю, був звичайною людиною, яка потрапила в надзвичайну ситуацію. Громадянин Казахстану, який отримав політичний притулок в Україні за декілька років до початку війни, Гудаускас опинився в епіцентрі подій, коли російські війська почали окупацію Бучі. Спочатку він не мав наміру брати участь, але його переконали допомогти перевезти вагітну дружину і дітей високопоставленого українського чиновника, якого розшукували російські війська. Це була місія, пов’язана з небезпекою, але Гудаускас не міг відвернутися.
Той перший вчинок мужності став переломним. Вдячність в очах тих, кого він врятував з окупованих ворогом території, стала рушійною силою. З кожною успішною місією Гудаускас відчував зростаюче почуття відповідальності. Незважаючи на те, що одне неправильне слово чи жест на контрольно-пропускному пункті могли означати миттєву смерть, він продовжував ризикувати всім, вивозячи сім’ї у безпечне місце. Цікаво те, що фільм не цурається внутрішнього конфлікту Гудаускаса. Страх, невпевненість у собі та почуття провини роблять його глибоко людяним героєм. Я би порадила не дивитися цей фільм дуже чутливим людям і тим, хто пережив ці жахи на собі.