«Рішення про ліквідацію» не відноситься до розряду крупнобюджетних вітчизняних бойовиків, які висвітлюють військові конфлікти, як наприклад «9 рота» або «Август восьмого». Цей фільм швидше відноситься до когорти малопримітних, але досить цікавих проектів. З таких в пам'яті спливає «Караван смерті» з Олександром Панкратова-Чорним, «Марш-кидок» з Володимиром Волгою, Олександром Балуєвим і Сергієм Гармашем або наприклад «Прорив» з Ігорем Ліфановим. Фільми по вкладеннях скромні, зі стандартним сюжетом, що розповідають про суворих умовах війни, причому демонструють це без зайвого вихваляння в сторону одних, але чітко розмежовують позитивних героїв від негативних. Словом, це кінокартини за духом відповідають кінострічок про Велику Вітчизняну війну, також вельми чітко визначав межі моралі, що підкреслює відвагу і самовідданість наших співгромадян. У старих радянських і сучасних фільмах, подібних «Вирішенню про ліквідацію» немає наскрізним пафосу про крутизну бійців спецназу і вже тим більше там немає сцен з псевдо-екшеном, властивим нашим кіношникам, які без пробелми влаштовують гонки на БТРі посеред Москви (як це було в «Особистому номері»). Тут розповідається про контртерористичної операції ФСБ, чиї оперативники намагаються запобігти масштабному теракту. По ходу фільму глядач може зрозуміти, що події розвиваються в 2004 році після подій в Беслані (про це йдеться неодноразово). У центрі подій три оперативника, які розробляють операцію з ліквідації ватажка небезпечної бандформування. Рішення про ліквідацію »постає в форматі не те щоб життєвого кіно, а скоріше є вельми простим і не зосереджується увага на суперподготовку оперативників ФСБ, які ламають кістки ворогам направо і наліво. Тут немає реактивних погонь по гірських дорогах і знищення рухомій цілі зі снайперської гвинтівки з відстані в 1500 метрів. Це кіно про простих, але ефективних методах боротьби з терором, що полягають в умілому веденні переговорів, знаходженні психологічних больових точок, вербування людей і інших аспектах розвідувальної діяльності. Не скажу, що кіно ідеальне, але особисто мене воно привернуло саме своєю доступністю і простотою викладу. Мінімум спецефектів, мальовничі гірські краєвиди, в міру напружений сюжет - для вітчизняного бойовика вельми непогано. Особливо в порівнянні з ширвжитком, активно просуває на екранах в останні кілька років. Знову ж таки, згадуючи «Марш-кидок», знятий 15 років тому, сьогодні подібних картин випускається мало, хоча військова тематика буде актуальна завжди.

Епопея, розпочата в середині 90-х Полом Верховень і опвествующая про жорстоку війну між людьми і расою арханідов - жуків, що винищують одну планету за одною, отримала своє продовження в двох продовженнях, коор не здобули слави оригіналу. У 2017-му вийшло продовження, яке було втілено не в художній, а в мультиплікаційної формі. Всесвіт «Зоряного десанту» стала повнометражним мультфільмом, який продовжив розповідь про нескінченній війні ... На цей раз основні події розгортаються на колонізованому людьми Марсі, який піддається атаці полчищ кровожерних і смертельно-небезпечних комах. Знову на їхньому шляху встає бравий десантник Джон Ріко, в підпорядкуванні якого знаходиться команда ще недосвідчених, але охочих до перемог молодиків. Разом з ними Ріко доведеться відбиватися від армії арахнід і шукати в своїх рядах зрадника, «завдяки» якому життя людей на Марсі опинилася під загрозою. Думаю, що рішення зробити анімаційний мульт Starship Troopers - це на даний момент найвірніше рішення, яке прийшло в голову творцям - режисерського тандему Шінджі Арамакі і Масару Мацумото. Поки ремейк оригінального фільму 1996 року перебуває на стадії розробки, підняти інтерес глядача після не найвдаліших продовжень в особі «Зоряний десант: Герой Федерації» і «Зоряний десант: Мародер» можна було ось таким шляхом - зняти мультфільм. З одного боку він дадет продовження історії Джона Ріко і війні людей і комах, з іншого освіжає в пам'яті глядача події цілому світові і повертає на екрани героїв першого фільму. Здорово, що творці «зрадника Марса» залишили Джона Ріко і анімаційного десантника максимально наблизили до образу Каспера Ван Дьєн, для якого роль Ріко стала однією з найуспішніших в кар'єрі. Здорово, що тут знову з'явилися учасники першої частини, з якими Джонні Ріко тільки починав свою службу в армії, ті, хто був йому доріг. Рядовий Діззі Флорес, роль якої в 1996 зіграла Діна Мейер (вона знову повернулася до Діззі), Кармен Ібаньєс, зіграна в оригіналі сексапільної Деніз Річардс, Карл Дженкінс (Ніл Патрік Харріс з першого «Десанта») - основна четвірка фільму Пола Верховена знову з'явилася на екрані. Нехай озвучували своїх персонажів тільки Дьєн і Мейер, а Річардс і Харріса тут не виявилося, це анітрохи не зіпсувало вражень від «зрадника Марса». В деякій мірі мультфільм вийшов досить реалістичним і часом можна подумати, що дивишся художній фільм. Велика кількість графіки робить свою справу і глядач може заплутатися в своєму сприйнятті. «Зрадник Марса» добре опрацьований з цієї частини і заслуговує на похвалу щодо і режисерів, і всієї знімальної групи. Сподіваюся, що ремейк коли-небудь все ж вийде на екрани і подарує глядачеві ще один міжпланетний блокбастер не гірше того, що зняв Верховен. Втім, дивитися Вам. Свою думку нікому не нав'язую. Приємного перегляду.

Нарешті дійшло час до перегляду цього фільму з закладок. Дуже люблю французькі фільми, вони дуже органічні, незвичайно витончені, тонкі і чуттєві. Таким я побачив і цей фільм за однойменною повістю французького письменника Гектора Мало. Навіть не зовсім вдале дублювання, його не зіпсувало, зміст фільму і дуже хороша робота акторів повністю відволікає від усіх недоліків. Сюжет фільму мені трохи нагадав розповідь Купріна "Білий пудель": також бродячі артисти з собакою. Але це історія присвячена хлопчикові, на долю якого випало чимало нещасть перш, ніж він знайшов сім'ю. Його нещастям, як не дивно, стало народження в багатій родині. Але на його шляху зустрівся благородна людина, якій він зобов'язаний усім, що він придбав у своєму житті: навчання грамоті, розвиток музичних здібностей і, нарешті, набуття сім'ї. Актори грають дуже талановито. У головній ролі бродячого артиста Віталіса- Даніель Отей, молодий актор теж зіграв проникливо, без сліду фальші. Красиві картинки природи змінюються похмурими міськими картинками, підкреслюючи трагізм того, що відбувається з героями фільму. Виглядає фільм, не посоромлюся банальної фрази, на одному диханні. Звучить музика і спів, яке хочеться слухати і слухати. Дуже красива пісня в кінці фільму. Як люблю писати про таких фільмах, де не побачиш фальші, сюжет життєвий, хоча і драматичний, але не надуманий і не накручений вигаданими бідами, щоб зацікавити глядача. Фільм чудовий, проймає до глибини душі, байдужих не залишить, рекомендую подивитися. Дякую за увагу.

Марк Беффруа все життя служив у відділі розслідувань, а тепер його спроваджують на пенсію. Наостанок він береться за загадкове зникнення вишуканих, не самих відомих і безбожно дорогих картин з приватних колекцій. У злодія хороший смак - і у Марка на склі кабінету вже давно висить своя колекція роздрукованих репродукцій жертв хитромудрого злодія. Колеги тільки посміхаються: "Не Джоконда ж, чого стільки шуму піднімати». Але Марк знає, що з цією справою не все так просто. Допомагати в самопальному розслідуванні йому буде красуня Жюстін, яка працює реставратором. В недалекому минулому через її руки пройшло кілька вкрадених картин. І одного разу, через непорозуміння потрапивши на вечерю до Жюстін, він знайомиться з її сумнівним бойфрендом Франсуа, про який вона, здається, і сама не знає толком нічого. У «Гарному бандита», звичайно, в наявності історія з класичних фільмів-нуар про горе-поліцейського, відстороненого від справи і від цього вирішив ще більш ревно виконувати свої обов'язки. З нових нюансів - звичайно, сучасний Париж. Глядач з насолодою буде стежити за переміщенням Марка по міських вулицях, ненадовго проникаючи разом з ним хижим поглядом в розкішні інтер'єри власників квартир в шостому і сьомому округах. Саме там по стінах, як серпневі яблука, розвішані дорогоцінні полотна. Класична детективна історія тут теж обростає важливими деталями - викрадають твори мистецтва, а значить, фільм відразу знаходить контекст різного ступеня злободенності - від торішнього події в Третьяковській галереї з невдалої крадіжкою картини Куїнджі до світу шведа Естлунд і його «Квадрата», а ще, звичайно, нашумілої нетфліксовской родзинки «Оксамитова бензопила» Дена Гилроя. І в одному і іншому фільмі осмислюється вартість мистецтва в століття, коли оцінений кожен наступний вдих - в «Гарному бандита» Марк і розшукуваний їм грабіжник намагаються розібратися, скільки коштує крадіжка хорошого смаку. Полійцескій в «Гарному бандита» своєю милою нехлюйством і інфантильністю іноді чимось дуже нагадує слідчого з «Малюка Кенк» Брюно Дюмона. Персонаж Марка трохи придуркуватий і від цього розчулив. Його грає Шарль Берлінг, напівпосмішка якого просто не може залишити байдужим, і вже завдяки своєму наявності в кадрі повинна рухати наслідок вперед. Марк, незважаючи на всі завзяття в розслідуванні, не прагне вершити долі. Він добродушний і милостивий. Другий важливий чоловічий персонаж у виконанні волооких Сванна Арло - хлопець без роду і племені, без роботи і хоч скільки-небудь постійного місця проживання. Арло жахливо переконливий у всіх ролях, де герою властиво бути зовні слабким і начебто погано промальованим персонажем, на якого творці звернули недостатньо уваги - таким же він був у фільмі Франсуа Озона «З волі божої». Акторський склад «Красивого бандита» - то ще диво: вишенькою на торті виявляється красуня Жюстін у виконанні Дженніфер Декер. Найважливіше ж в дебюті француза Лукаса Бернарда виявляється ефект невиправданих очікувань. Їх, власне, і не могло бути у випадку з цим фільмом. Він, швидше за все, загубиться в прокаті серед інших гучних новинок тижні, а шкода. Тому що тоді у глядача не буде можливості в черговий раз зустрітися віч-на-віч з тим самим чарівним флером, за який ми любимо французьке кіно і який залишається з тобою ще довго після виходу їх кінотеатру. Адже в «Гарному бандита» тебе ніхто не засудить - а як водиться у Франції, потраплять стаканчик вина і відпустять зі світом, беззастережно вірячи в твоє виправлення.

«Дорогий тато» - легка і приємна комедійна мелодрама про сімейні цінності готова порадувати багатьох шанувальників вітчизняного кінематографа. Тут і вам гумористичні ситуації, і зворушливі сцени мелодраматичних відступів, і, звичайно, мотиваційна складова, яка зближує і об'єднує різних людей, включаючи друзів, колег і членів сімей. За сюжетом шановний усіма бізнесмен виявляється в скрутному становищі. Свого часу, бажаючи убезпечити свій бізнес, він переписав його на рідну матір. Через роки жінка вмирає, але перед смертю вона заповідає компанію не синові, як очікувалося, а єдиною внучці, з якої головний герой ніколи не зустрічався. І тепер, щоб повернути гроші і бізнес, чоловікові необхідно відправитися на інший кінець країни, познайомитися з дівчинкою і якимось чином вмовити її відмовитися від спадщини. І все б нічого, але поступове знайомство батька і доньки призводить до несподіваних наслідків, ставлячи героя перед складним вибором в його житті. Звичайно, на перший погляд може здатися, що сюжетна зав'язка трохи схожа на історію з фільму «Мільярд», де також герой записав свій бізнес на іншого, а після його смерті замість грошей отримав дулю з маслом. Але на цьому все подібність, на щастя, закінчуються, тому подальші події розгортаються зовсім в іншому ключі. Прикриваючись спочатку жадібними намірами, головний герой проходить непростий шлях, який в підсумку призводить до розуміння самого себе і власного життя. Він задається питаннями, його терзають сумніви, і йому належить зробити важливий крок, щоб в результаті вирішити яким шляхом йти далі, адже на кону не тільки гроші і совість, а й життя дорогих йому людей. Автори неспішно підходять до розкриття характерів головних героїв, приділяючи кожному певний час, але при цьому з усіх суттєва зміна на собі відчуває тільки один, а саме сам батько-бізнесмен. Хоча, якщо розібратися, сценаристам не становило жодних проблем зробити і інших героїв більш суперечливими, непростими і загадковими. Але в підсумку все персонажі вийшли надмірно відкритими і зрозумілими з перших хвилин, тому ніяких сюрпризів з цього приводу чекати не варто. Якщо говорити про акторських роботах, то в першу чергу хочеться відзначити хороший кастинг і грамотно опрацьовані зовнішні образи героїв. А завдяки живим і захоплюючим діалогам актори прекрасно виконують поставлене завдання, видаючи емоції при кожному зручному випадку. Тому всі персонажі, немов яскраві зірки наповнюють світлом вельми банальний і передбачувано тьмяний сюжет, що вже не може не радувати, особливо навіть якщо сама картинка не виділяється особливою оригінальністю. Що стосується самої постановки, то в загальному і цілому вона виглядає непогано, але для жанрового кіно, якщо чесно, картинка могла бути і краще. Часом складається відчуття, що проект більше знімався не для широкого прокату, а для якогось телеканалу. Тому в черговий раз приходимо до розуміння, що не завжди простота йде на користь глядацького кіно. Іноді все ж необхідно ускладнювати героїв, насичувати картинку і обтяжувати історію, щоб в кінцевому підсумку хоч чимось зачепити глядацьку аудиторію. Але в цьому фільмі нічого з цього, крім наявності хороших акторів, на жаль, немає. І все ж, незважаючи на наявні претензії, картина сприймається дуже позитивно, тому що в ній присутня атмосфера любові і легкої радості. Саме завдяки цьому фільм і залишає після себе більше позитивних емоцій і мотивує глядачів виключно на добрі вчинки по відношенню до своєї сім'ї, рідних і близьких, а це, як то кажуть, дорого коштує. Приємного перегляду.

Фільм про протистояння двох «електричних» магнатів, Томаса Едісона (Бенедикт Камбербетч) і Джорджа Вестінгауз (Майкл Шеннон), може похвалитися не тільки зірковим складом виконавців, але і певним російським слідом: в числі продюсерів одним з перших в титрах з'являється ім'я Тимура Бекмамбетова. Він купив права на сценарій в 2012-му і спочатку був приписаний до проекту як постановник, проте потім залишився лише в ролі продюсера. Режисерське крісло зайняв Альфонсо Гомес-Рехон, який поставив раніше підліткову інді-драму «Я, Ерл і вмираюча дівчина». Сценарист Майкл Митник «Війну струмів» вирішив написати після того, як ще під час студентства в якості навчального завдання вибрав монолог Томаса Едісона. Він виявив серед іншого, що винахід електричного стільця як способу страти в американських в'язницях стало результатом боротьби Едісона і Вестінгауз за перше місце серед постачальників електроенергії. Цей епізод, як і безліч інших цікавих історичних фактів і персонажів, в тому числі Нікола Тесла (Ніколас Холт в ексцентричних картатих сурдутах), займає добру половину картини, забезпечену достатніми для забули шкільний курс фізики технічними подробицями. Другу половину фільму займають сцени, що розкривають характери Едісона (самовпевнений винахідник-сноб, не дуже далеко пішов від Шерлока у виконанні того ж Камбербетч) і його суперника, який взагалі-то суперником бути зовсім не хоче, а хоче кооперуватися. Але кооперуватися Едісон ні з ким не бажає і розв'язує «війну струмів», постійного і змінного, активно розповідаючи журналістам, що струм Вестінгауз може вбити людину, і наочно демонструючи дію електрики на конях та інших тварин. Досить неприємного типу Едісону глядачі повинні співчувати, тому що автори наділили його зворушливими, чуттєвими відносинами з розумницею-дружиною (Таппенс Мідлтон). Після того як вона вмирає без пояснення причин в середині фільму, Едісон прокручує магнітний запис її голосу, яку створив за допомогою власноруч винайденого апарату, і згадує, як покликав її під вінець - азбукою Морзе, як же ще. На його боці харизма, блискучий розум, любов працівників, а головне, світова слава. У стриманого Вестінгауз теж є дружина, вона дає цінні поради щодо ведення бізнесу. А ще у нього є непохитна моральна позиція, і його витримці в боротьбі з безпринципним Едісоном можна тільки позаздрити. Рахунок постійно прагне до нічиєї, а Едісон і Вестінгауз практично не зустрічаються, продовжуючи воювати на чималій відстані один від одного. Правда, напруження їх екранного конфлікту не вистачить і на крихітну лампочку. «Війна струмів» постійно намагається піти - по крайней мере, по частині візуальних прийомів - від класичного уявлення про біографічному фільмі: камера пурхає по електростанціям і кабінетах головних героїв, то злітаючи до стелі, то наближаючись до осіб персонажів; саундтрек пульсує електронними композиціями, старанно намагаючись звучати сучасно. І все одно важко зрозуміти, кому призначений цей фільм - любителям біографічних драм про вчених або шанувальникам Бенедикта Камбербетч? Широкій аудиторії стежити за тим, як американські міста звертаються то до Вестінгауз, то до Едісона, буде, швидше за все, просто нудно. Тим більше що результат війни відомий.

Футбольний коментатор Степан Вершинін (Ян Цапник) прямо в студії дає по обличчю запрошеному експерту, який недостатньо шанобливо відгукнувся про одну з команд, і відразу ж втрачає роботу. В особистому житті у нього теж суцільні неприємності. На зустрічі з маленьким сином не вистачає часу, колишня дружина докірливо зауважує, що дитині «потрібен нормальний тато». Хлопчик займається самбо і мріє, щоб батько прийшов хоча б на турнір. А там вже він всіх переможе, і безвідповідальних батьків знову його полюбить. Паралельно розгортається другий сюжет. З Іспанії повертається сім'я олігарха Сурова (Роман Мадянов), який, крім іншого, володіє стайнею. Його син Артур (Тагір Метшин) - талановитий жокей, і незабаром йому належить взяти участь у важливих перегонах. Однак на пробному забігу Артура несподівано обходить місцева дівчинка Катя (Ксенія Золотова) - єдина, кому вдалося знайти контакт з самою норовливої ​​конем у стайні. Артур злиться, заздрить і вирішується на жахливий вчинок. В офіційному синопсисі сказано, що Вершинін в пошуках нової роботи «зустрічає юних жокеїв». Це не зовсім відповідає дійсності. Дві сюжетні лінії і правда перетинаються, але досить безглуздим чином: футбольного фахівця з якоїсь незрозумілої примхи наймають коментувати ті самі скачки. Більше герої ніяк не взаємодіють, і на екрані фактично розгортаються відразу два фільми. Один - про скачки і Ромео і Джульєтту, другий - про самбо і відповідальне батьківство. Виглядає це абсолютно незв'язно, ніби сторінки двох різних сценаріїв перемішали, як колоду карт: одну сторінку звідти, іншу звідси - і так до самого хепі-енду. Причина полягає в тому, що спочатку «Команду мрії» заявляли як альманах з трьох новел. Видів спорту теж мало бути три: скачки, самбо і футбол. Степан Вершинін був виписаний як наскрізний герой, який об'єднує сюжети між собою. Потім щось сталося, альманах розвалився, і дві що залишилися історії, мабуть, довелося склеювати як попало. Вийшло криво. Автори кажуть, що хотіли зняти перша в Росії сімейне кіно про дитячий спорт. Ідея хороша, і таких фільмів вітчизняному кінематографу дійсно не вистачає. Ось тільки в словосполученні «дитячий спорт», якщо вже ми говоримо про творчість, на першому місці повинні стояти діти, і тільки на другому - спорт. Тут же все навпаки. Розмови про важливість перемог і поразок займають значну частину хронометражу, і, до речі, навіть в цьому помітний сценарний хаос: в одній історії оспівується вміння програвати, в іншій - перемога будь-якою ціною. Спортивні змагання теж обрані якісь неочевидні. Самбо ще можна зрозуміти, але навіщо в сімейному фільмі іподром і скачки? Це досить жорстке видовище. Хто читав «Анну Кареніну», той над кличкою Фру-Фру чи не сміється. Дерев'яні молоді актори з скляними очима і поганою дикцією (кастинг дітей в «Команді мрії» - це окремий і дуже сумний розмову) вимовляють репліки, ніби написані в діалозі з голосовим помічником. На загальному блідому фоні виділяється Роман Мадянов, але і він швидше повторює роль, вже зіграну в «Левиафане». Йому ж належить запам'ятовується рядок «Скачки - це війна». І хоча вона вкладена в уста, що не самого приємного персонажа, загальний пафос фільму це твердження ніяк не спростовує. Культ перемоги в «Команді мрії» успішно заміщає всі складні людські емоції. Любов доводиться і підтверджується тільки виграним або програною змаганням. Про спорт, ти - жах.

Що таке «Жара»? «Спека» - це не тільки фільм. Перед його прем'єрою крутяться реклами радіо «Жара», напою «Жара», фестивалю «Жара». Кіно є лише цеглинкою в будівлі медіахолдингу, заснованого Емінем Агаларова і його батьком. Фактично фільм є рекламною віньєткою продукції холдингу, і це не тільки мінус. «Жарі» можна було б додати підзаголовок «Баку, я люблю тебе», адже у фільмі столиця Азербайджану виглядає як найкраще місто на Землі - колоритний, але з європейською організацією, красивий і самобутній (для більшої певності це ще й проговорити в кадр - це єдиний перегин). Творцям кіно удалость не втекти ні в східно-незграбну крайність, ні в голівудсько-глянсову. У момент радикального обриву туристичної зв'язку Росії і Грузії «Жара» виглядає як намагання перенаправити потоки відпочиваючих трохи на південний схід. Що ж стосується змістовної частини, то «Жара» - вкрай миле кіно, максимально які обходяться будь-які драматичні кути. Історія Даші не виглядає безвихідною, як і спроби Фаріда (Наіль Абдрахманов) все-таки одружитися на своїй дівчині, незважаючи на заборони і перепони з боку її батьків і долі. Фільм не намагається бути напруженим, навпаки - він легкий і простий. Всі герої в підсумку виявляються добрими або принаймні не виявляються сволотою. Особливо добрими виявляються естрадні зірки: вони, подібно богам в «Іліаді», підтримують своїх улюбленців - простих людей, з тією лише відмінністю, що у Гомера боги ділили переваги на дві сторони, а тут небожителі люблять всіх. Найдобрішим з олімпійців є продюсер фільму Емін Агаларов, він і радою допоможе, і грошима проблему вирішить, і Кіркорова з Лепсом відправить за тебе свататися. В якійсь мірі «Жара» воскрешає віру в людство, особливо в кращих його представників, таких як Емін Агаларов. У фільмі багато музики, з тією лише застереженням, що хіти Кіркорова, Лободи або «Время и стекло» і так ллються з кожного чайника, але якщо ви схвалюєте нинішню радіоротацію, то все в порядку. «Спека» - це добре знята, дуже легка і невибаглива комедія з цілком прощупується цільовою аудиторією. Якщо у вашій картині світу присутній фестиваль «Спека» і ви чисто теоретично там би побували, то похід на «Жару» в кіно можна вважати прелюдією до майбутньої поїздки.

Про що все це Чергова - вже шоста - частина культової франшизи про вуличні танцювальних баттлах. На цей раз дія переноситься в Китай, і в картині буде дуже, дуже багато китайців, які, звичайно, творять чудеса і не снилися білим людям. Після перемоги в Вегасі танцювальна команда LMNTrix відправляється підкорювати Азію, і цей новий виклик може стати найскладнішим в їхній кар'єрі. У дослівному перекладі нова частина танцювальної франшизи повинна називатися «Крок вперед: Китай». Цей кивок у бік політичної карти може багато чого пояснити. Lionsgate, якій належать всі частини «Крок вперед», зробила копродукцію з китайськими компаніями для азіатського регіону. Недарма новий фільм вважається спін-оффом серії, а не повноцінним продовженням. Навіщо дивитися Картина являє вузькоспеціальне інтерес для любителів стріт-денсу та супутньої йому культури, а також для професіоналів трюкової хореографії. Втім, це, звичайно, ще й молодіжна мелодрама в ритмах самого зубодробительного хіп-хопу. Чому можна не дивитися За рамками своєї цільової аудиторії фільм особливих перспектив не має, оскільки подібна музика, хореографія та монтаж непідготовленого глядача можуть швидко втомити. Фанатів ж може розчарувати упор на нові обличчя замість перевірених часом культових персонажів

Фільм призначений на 22 серпня, але вже можна підглянути не в дуже хорошій якості. Американський фільм-катастрофа ще в анотації значиться як жахи, а так само драма, пригоди, бойовик і трилер! Останнє я ще розумію ... драма теж, але пригоди? Де? У темному підвалі під власним будинком? А бойовик цей бій людини з лопатою і алігаторів? Ну, да ладно ... Режисер Олександр Ажа зняв нормальний фільм, з переживаннями за всіх героїв. Фільм можна сказати напружений фільм жахів з додаванням руйнування і затоплення, та й ще й з можливістю бути заживо з'їденим, коротше повна загроза людського життя з усіх боків ... Я якось не зрозумів самої назви англійською, яке перекладається як "повзти", що абсолютно не підходить ні за змістом, ні за сюжетом, адже тут доводилося плавати ... Може це про повзучих холоднокровних ... які теж плавали .. . По суті у фільмі показують крах, руйнування всього, потужний ураган все руйнує, але разом з цим стихійним лихом йому "на допомогу" приходять ще й чотирилапими хижаки, які не проти поласувати живим м'ясце, яке ще не встигло забратися за межі цього водного жаху. Коли на початку фільму показали страшні кадри величезної зливи, мені вже страшно було. Але сценарій вирішили ще зробити страшніше ... До речі про сценарії. Мені здалося дещо безглуздо і не правдоподібно ... Хейлі, яка не могла перемогти людини в плаванні, може перемогти (тобто швидше плисти) алігатора ... Ось прям збіг - Хейлі не дарма тренували відмінно плавати! Значить іноді якесь захоплення може врятувати життя (і). Показали страшні поранення двох головних героїв, дуже серйозно поранена нога, рука так взагалі побувала в пащі крокодила, сила м'язів якої напевно прирівнюється 3 тоннам, а рука не прокушена і цілком нормально функціонує, і якщо втратити ще багато крові і тим більше руку, то нічого , можна і так піти ... Дуже мені було страшно, коли показували вже в кінці фільму пливе собачку, так боявся, що сценарист і її "зжере" ... Не дивлячись на ці та на інші великі мінуси (при чому може і дурні, якщо дивитися вдома, попиваючи чайок, а ось при такому шоковому штурмі з усіх боків, може це і не по-дурному) мені фільм сподобався, гра акторів відмінна, якщо уявити, що фільм знімався в невеликому басейні, де був зелений фон і жодного урагану немає і напевно людина замість полює за ними крокодила, то головні актори з показом дикого жаху впоралися на всі 100%! Про що фільм ви напевно вже здогадуєтеся. Я, наприклад, можу рекомендувати до перегляду цей трилер з жахом і з елементами катастрофи. Хоча судячи з коментарів фільм не всім сподобався ... Фільм-стихійне лихо, але воно ще не головне, є і страшніше лихо ...

Після перегляду картини, стає трохи страшно. Що, якщо подібне станеться і з моїми близькими? Як це? Коли я ставив собі це питання, сльози лилися мимоволі. Я був навіть не в силах уявити себе на місці головного героя, не міг і подумати, що діється в його голові. Ось уявіть, що ви зараз живете, а в якийсь момент, за великим рахунком, перестаєте жити, і потім знову пробуджується, але пройшло 30 років. Що ви будете відчувати? Як взагалі пережити це? Вам замість 10 років уже 40. Страшно. Все, абсолютно все, що ви знаєте, пропало. І тільки ваша мама не може стримати сліз, побачивши вас говорить. Незрівнянна картина, що змушує переживати і за пацієнта (Роберт Де Ніро), і за лікаря Сайер (Роббин Вільямс). Фільм задає глядачеві питання, на яке немає однозначної відповіді. Як довго триватиме доктор Сайер, 'оживив і убивши' пацієнтів? Фільм також змушує глядачів замислитися про справжні цінності життя. Ті, хто вважають, що у них є проблеми, могли б поставити себе на місце матері головного героя і подумати, чи дійсно їхні проблеми істотні. Саме вона озвучує головний посил фільму: 'Коли мій син народився здоровим, я нікого не питала, чому, чому мені так пощастило, що я заслужила цього ідеального дитини, цю чудову життя. Але коли він захворів, будьте впевнені, я питала, чому, чому це сталося. Хочеться окремо згадати гру акторів. Роббин Вільямс і Де Ніро чудово виконали свої ролі, змусили мене повірити в усі переживання та емоції своїх персонажів. Дійсно відчувалася якась хімія між їх персонажами, повірилося в їх дружбу. Фільм змушує глядача думати, він дуже складний і емоційний. Але мені здається, що абсолютно кожен не зможе стримати емоцій під час перегляду.

«15 хвилин війни» - гостросюжетна драма про захоплення заручників, заснована на реальних подіях, незважаючи на не дуже високий рейтинг IMDb: 6,00, в загальному і цілому виглядає досить непогано. Звичайно, велика частина сюжетного розвитку не викликає особливого захоплення, так як у фільмі спостерігається певна нелогічність у діях героїв, відсутня мотивація, залишаються непропрацьовані арки героїв, а також присутня деяка дурість і навіть комічність всього, що відбувається під час переговорів і підготовки до штурму. Але, з огляду на, що події відбувалися в 1975 році, де французький спецназ ще не володів достатнім досвідом звільнення заручників-дітей, на багато що доводиться закривати очі, тому що по-іншому дивитися не виходить. Зараз би подібну ситуацію сучасні спецслужби дозволили в лічені години, а тоді це зайняло досить пристойну кількість часу з урахуванням повного нерозуміння своїх дій, яке виходило від імені високопоставлених політиків і дипломатів. І все ж, незважаючи на певні претензії до сценарію, фінальна частина історії виявилася вище усіляких похвал. Видовищні сцени зі звільнення заручників виглядають дуже переконливо, драматично і хвилююче. Дивитися на це лякаюче цікаво і в той же час пізнавально, так як в подібних історіях і народжуються легенди про справжніх героїв, які ціною свого життя готові йти до кінця в ім'я порятунку невинних жертв. З технічної точки зору постановка виглядає дуже якісно, ​​стильно і атмосферно. Також не підкачав і акторський склад, завдяки якому кожен герой знаходиться на своєму місці, ніхто нікому не переходить дорогу, ніхто не зливається в загальному натовпі і так далі. Все досить індивідуальні, образи, що запам'ятовуються, і кожен викликає свої певні емоції. Що не кажи, але кастинг проведено досить вдало, що не може не радувати під час перегляду. Підводячи підсумки, можна з упевненістю сказати, що фільм однозначно вартий уваги, але не варто очікувати чогось більшого і значимого в рамках світового кінематографа. Якщо абстрагуватися від реальних подій, то це цілком звичайний середньостатистичний фільм про заручників і їх рятівників, але при цьому якісно знятий і з непоганими акторськими роботами. Загалом, дивіться, робіть висновки і рекомендуйте іншим, якщо сподобається. Приємного перегляду.